Зустріч з Блаженнійшим Любомиром(Гузаром)


         23 січня 2016 р. була проведений зустріч організаторів і друзів Форуму з людиною, що втілює совість нації, її бездоганним моральним авторитетом Блаженнійшим Любомиром(Гузаром), кардиналом, верховним архієпископом-емеритом Української Греко-католицької Церкви. Блаженнійший Любомир поділився своїм баченням проблем нашого життя : як здолати тенденції протистояння в суспільстві, як досягти національного примирення і взаєморозуміння, що таке універсальні загальнолюдські цінності, як здолати страх і бути щасливим у нашому світі, що швидко міняється, а також відповів на питання присутніх. Пропонуємо вашій увазі виклад виступу Блаженнійшого.

Guzarz-min

СЛОВО МУДРОСТІ

Національна злагода. Порозуміння. Співіснування в суспільстві.

Питання дуже просте з однієї сторони, а з другої дуже складне.

Глянемо в історію, може, не дуже стару – 200 років. Ми мусимо собі усвідомити той прикрий факт, що за останні 200 років ми були у стані окупації, не мали своєї незалежної держави. Були під різними окупаціями. Були в такій ситуації, в якій не могли розвиватись самостійно, самі планувати наше життя. Був хтось, хто нав’язував нам свої поняття відповідно до того, хто це був. Це залишило на нас слід. Навіть у тих обставинах, і це важливо усвідомлювати, незважаючи на прикрі політичні, державні обставини, ми не перестали бути собою, а навіть за ці 200 років мали немалу групу дуже світлих постатей, які для нас зберігали свідомість нашої власної ідентичності. Беручи до уваги, що 200 років політичної окупації нас не знищили, бо ми мали людей і групи (культурні, політичні, наукові), що були дуже позитивними, творчими і плідними для нас. Зразу згадуємо постаті Шевченка, Шушкевича, Костомарова, членів Кирило-Мифодіївського товариства, інших науковців високої якості, дуже успішних підприємців, економістів, людей в природничих науках, які були світилами, яких інші народи признавали за великих людей. Це нас рятувало.

Але що нас найбільше нищило? — Ми стали полем діяння більшовицького комуністичного мислення. Обмежимося двома загальними твердженнями. Той режим був так побудований, що з однієї сторони, була керівна група, так звана номенклатура. Вони вважали, що суспільство, так як вони хотіли його бачити, мусить мати чітку вертикальну структуру, яка всім керує – така собі диктатура абсолюту. Вони вирішували, хто що має думати і що робити, та мали для здійснення цього відповідні засоби. А з другої сторони, — мали бути не люди, а поодинокі особи – маса недумаючих рабів, які мали виконувати, що їм наказували, не задумуючись, приймаючи і сповняючи сліпо волю тієї номенклатури.

Що сталося з того, що бажали? Погляньмо на це очима віруючих людей. Ми знаємо, що людину створив Господь Бог, що кожна людина неповторна, сотворена на образ і подобу Божу, кожна людина має свою гідність і є свобідною. Всі люди є такі, але є суспільний аспект. Людина не може бути собою, якщо вона не знаходиться в суспільстві у стосунках з іншими людьми.

Кожна людина є суб’єкт діяння і свобідна гідна особа. Поняття приватної власності є зв’язаним з поняттям людини у християнському аспекті. А радянська влада хотіла створити радянську людину, відібравши від неї те, чим обдарував її Господь Бог. В тому контексті Україна, особливо її східні області, перебували під впливом більшовицької, радянської влади – 70 років, а західні області – щонайменше 45. Комуністичний уряд, партія, цілий режим мав поважні успіхи, хоча у 1977 році під час святкування 60-річчя комунізму були зроблені підсумки, в яких мусили визнати, що їм не вдалося стовідсотково переродити людину. Так і сталося. Радянській владі не вдалося цілковито підкорити людину, хоча не можемо заперечити того факту, що їй вдалося, якщо не убити християнську людину, то дуже її поранити. Сьогодні, на жаль, ми ще носимо рани минулого.

Моїм бажанням було б, щоб у нашому суспільстві сьогодні компетентні люди, — усі, хто студіює людську природу, дуже докладно, глибоко і науково проаналізували, що сталося за ті 70 років минулого століття, і що з того ще залишилося, щоб говорити про це не поверхово, як робимо донині.

Приклад: Жива тема – корупція. Маємо дуже малі успіхи у цій боротьбі.

Корупцію годі подолати виключно створенням певних комісій чи структур, що мали б поборювати те лихо. Нам потрібно збагнути, чому та корупція так поширилася та глибоко «залізла нам під шкіру». Це не виключно зовнішня справа, яка вирішиться шляхом більших зарплат. Це явище, яке у якийсь спосіб увійшло в нашу «психе».

Нам потрібно проаналізувати, що з нами діється, і на підставі такого аналізу запропонувати процес лікування. Процес лікування не тільки зовнішнім — економічним, матеріальним способом, а й процес лікування душі – «психе».

Якби науковці проаналізували, чому ми так поводимось, то простіше було б позбутися труднощів, які не забезпечують гармонійне співіснування в суспільстві.

З однієї сторони, — ми маємо лікувати цю хворобу, яка засіла в нашій природі, куди її «пропхали», але з другої сторони, — ми повинні старатися мати перед очима ідеали – духовні цінності, які б нас захоплювали, підносили вгору.

І так: — з однієї сторони, вичищаючи залишки минулого, а з другої сторони, маючи перед очима благо, ми могли б більш ефективно набути той стан злагоди, де далеко краще могли один одного шанувати. Чому нам бракує злагоди?, — бо ми не шануємо один одного.

Нам бракує такого поняття «Як люди повинні співіснувати…».

Дозвольте згадати приклад, який проллє світло на те, що нам варто сьогодні робити. Ми сьогодні маємо багато біженців в Україні. Це нові біженці, а я старий біженець з 1944 року.

В 1945-1950 роках у західній Європі у таборі біженців різних національностей зі східної Європи (в якому перебував і Гузар) українці жили більш-менш порядно, але взірцево жили і співіснували литовці: трималися разом, дуже коректне себе вели. Чому воно так? Відповідь полягала у тому, що литовці мали те щастя, що навіть у короткий період між двома війнами у них була збережена своя держава, в якій вони набули певних прикмет суспільно-зрілих людей. Українці 200 років не мали такого щастя, і це залишило слід.

Наша праця, наше шукання злагоди, наше суспільне дозрівання ще не закінчене.

Мусимо звернути увагу на те, що називається «особиста культура» як основа міжособової поведінки. Ми повинні на те звернути увагу, щоб чітко усвідомити, що всі ми є люди, однакові люди, що маємо людську природу, права, гідність, і відповідно до того поводитись, одним словом — шанувати один одного.

ZalGuzarz-min

Особистість і суспільство.

Людина походить від Бога. Для віруючих людей, в цьому немає нічого нового. Бог створив людину водночас особистістю і в той же час суспільним єством. Людина мусить бути собою, а щоб вповні бути собою – мусить контактувати з другою людиною.

Приклад: Народжується немовля – кволе, немічне, маленьке. Коли воно починає бути вповні людиною? Ця дитинка уже має людську природу, є неповторною особистістю. Але чого їй потрібно для доповнення свідомості? Вона потребує, щоб над ним схилилося обличчя матері чи батька. Немовлятко дивиться в очі обличчя другої особи.

Людина так створена – водночас особистість і суспільне єство. Людина потребує других людей, щоб розвинути та розкрити свою власну ідентичність.

Якось до Ісуса Христа прийшов чоловік, питаючи: «Яка найважливіша заповідь?». Ісус Христос на підставі Старого завіту каже: «Любити Бога і любити ближнього, як самого себе». Багато може бути здивованих цими словами і подумати: «Чи може бути щось гірше, як любити самого себе?» Якщо ми правильно зрозуміємо, то Любити самого себе – не зло, а розуміння того «Хто я є?», «Звідки я пішов?», «Куди я йду?», «Що я одержав на шлях життя?». Маємо дати на це відповідь.

Любити самого себе — то не значить вишукування власної вигоди та бажання робити, що хочу.

Любити самого себе – це є зрозуміти, хто ми є. Коли ми це завдання належно виконали, тоді оглянемось навколо себе і побачимо других таких, як ми. І ми кажемо: «Бог мене сотворив, то і його сотворив, Бог призначив мене на вічне щастя, то і його Бог призначив на вічне щастя, Бог дав мені дар життя, то і йому Бог дав дар на вічне життя, Бог дав мені таланти, то і йому Бог дав таланти». Тепер я бачу других у тому світлі, в якому я бачу самого себе: — свою власну гідність, свою власну особистість, яка також існує в кожному, з ким я зустрічаюсь.

Цінності.

У нашому суспільстві панує до цих пір матеріалістична філософія. Щоб позбутися того матеріалістичного світогляду, треба звернути увагу на духовні цінності.

У 2001 році виникла така Ініціативна група Першого грудня, яка почала пропагувати духовні цінності, представлені нею у Хартії вільної людини, і яка донині продовжує шукання і представлення духовних цінностей.

Через Боже провидіння відбулася революція на Майдані Незалежності, названа Революцією гідності.

Гідність – одна з найважливіших духових цінностей. Людина – Божий твір, сотворений на подобу Божу свобідною зі своєю неповторною гідністю – основною духовною цінністю, яка виходить з розумної природи людини. Маємо повернутися до цього, зберігаючи і підрядні цінності, що витікають з цієї природи, щоб залишитися людиною і усвідомлювати свою гідність.

В «Заповіті» Йосип Сліпий радить «бути собою», бути людьми у повному значенні цього слова.

Правда, справедливість, пошана один до одного, чесність – чесноти, на яких треба будувати спільноту.

Щастя.

Я себе вважаю щасливою людиною. Я вже трошки немолодий, трошки прожив, в українській державі кваліфікований як дитина війни, то можете уявити собі мою біографію.

Я ніколи не жив фантазіями, а приймав життя таким, яким воно до мене приходило, старався оминати те, що шкідливе, задовольнявся тим, що було. Це не означає, що я спокійно дивився на лихо, зло, гріх. Оминаючи це сам, допомагав порадами оминати це іншим.

Мрії треба мати на реалістичному рівні, а не жити фантазіями. Я задоволений тим, що маю.

Я завжди почувався в руках Божих щасливим. Це не означає, що я вічно був здоровим, ніколи не мав проблем чи труднощів, але я не уважав це кінцем світу, а таким, що минає. Оглядаючись назад, думаю про те, як усе те мені добре пішло, інколи сама недуга була для мене корисною. Така моя розв’язка. Але хай кожен шукає собі свого щастя, як сам собі то уявляє. Нічого мудрішого я не скажу.

Чи можна порозумітися з людьми, що не мають християнського світогляду чи не є віруючими?

Н ема найменшого сумніву, що стосунки між людьми побудовані на вірі, що «Я від Бога прийшов і до Бога йду» – дуже облегшені. Але ми можемо зустріти людину, яка є невіруючою, яка не одержала того дару віри – християнської чи якої іншої. Все ж таки, нормальна людина повинна завжди запитувати себе: «Хто я є?» Для невіруючої людини на нього більш складно відповісти, ніж для віруючої. Але ми знаємо з історії філософії, що були люди в історії людства, які дуже гарно вміли, глибоко застановляючись, пізнавати свою людську гідність. Далеко легше це робити, коли маємо світло релігійне. Але, і без релігії є можливим, хоч далеко трудніше, усвідомити свою людську гідність. Не тільки факт існування «Я є», але і «Хто я є?» — «Людина», як от у вірші Василя Симоненка:

Ти знаєш, що ти – людина.

Ти знаєш про це чи ні?

Усмішка твоя – єдина,

Мука твоя – єдина,

Очі твої – одні…

Як можна побороти страх?

Щоб побороти страх, потрібно мати велику довіру до Бога. Поняття дуже важливе в нашому поборенні страху. Але це не є достатнім для цілковитого пояснення, як перебороти страх. Для цього потрібно долучати ще й відповідних фахівців, психологів.

В Святому Письмі Ісус Христос закликає не боятися тих, хто може зруйнувати ваше тіло, але боятися того, хто може послати вас на вічне нещастя – відцуратися Бога.

Зустріч завершили взаємні подяки та благословення Блаженнішого Любомира.

Матеріал підготовлений Галиною Канафоцькою

Оставьте комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *